• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Наша історія
• Історія школи
• Доля вчительки - Шумовської Анастасії Федорівни

Шумовські у Мізочі

Біля витоків новітнього українського відродження на західноукраїнських землях 1920 – 1940 років зустрічаємо сотні (а, може, й тисячі) тих, хто був родинного духовного стану і духовної освіти. На ниві українства відшукуємо їх колоритні постаті серед проводу політичного, культурно-освітнього… Родини Кульчинських з Городка і Дерманя, Мисечків з Вовкошева, Шумовських з Мирогощі.

Душа горить – життя таке іскристе.

Забрати все! Себе віддати всьому!

Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,

Нам в диких бурях буде тихим домом…

Олена Теліга

У літературі діаспори широко представлений рід Шумовських: брати Арсен, Павло, Петро, Юрій, сестра Олександра. Всі вони активні учасники національного руху, в еміграції стали дійсними членами Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка. Сестра Олександра Гораїн-Шумовська – співачка в Парижі. Нині в США мешкає Юрій – наймолодший.

Що ж до долі решти родини Шумовських, то батько – митрофорний протоієрей Федір Шумовський помер 2 січня 1942 року в Мирогощі, де й похований. А його дружина, Марія Іванівна, по смерті чоловіка замешкала в Мізочі у старшої дочки Анастасії, яка працювала вчителькою.

Проживали Анастасія і Марія Шумовські у будинку Ванди Штабровської на вулиці Сурмичі. Саме тут 30 січня 1954 року Марія Іванівна померла (народилася 2 квітня 1867 року). Похована на місцевому цвинтарі.

Мізоцькі вчителі (третя праворуч Анастасія Шумовська) фото 1936р. Ім’я Анастасії Федорівни Шумовської пам’ятне мізочанам, але невідоме широкому загалу. Народилася у Мирогощі у 1888 році в дружній родині. Навчалася в Острозькій гімназії, закінчення якої давало право на вчителювання. Батьки не послали Настю вчитися далі, як то було з рештою дітей, наче передбачали, що через літа вона стане їх останнім прихистком. Працювала якийсь час у Кременці, Мирогощі.

У Мізочі пам’ятають її педагогічну працю перед першою світовою війною.

У 1914 році патріотично настроєна дівчина вслід за братом Арсеном подалася на фронт. Була сестрою милосердя. Із фото тих далеких часів на нас дивиться змарніле після перенесеної хвороби обличчя Анастасії, обрамлене їжачком стриженого волосся. Поруч – поранені, а ще такі ж, як вона, сестри милосердя.

Повернулася з фронту – і знову до улюбленої праці. Із 1920 року вчителювала в Здолбунівській колейовій (залізничній) школі. Наступного – переїхала до Мізоча.

Хроніка школьна, ведена у Мізоцькій повшехній школі впродовж 1924 – 1939 років, вказує, що «пані научителька язика рускєго» (йдеться про мову українську) Анастасія Шумовська з 1921 року працювала у місцевій семикласній школі, а з 1928 року – керівничкою школи №2 в Мізочі.

Йшли роки, мінялися епохи. На будинку Мізоцької гміни двохголового орла змінив одноголовий, потім фашистська свастика, і далі – серп і молот. Вихованці Анастасії Федорівни ставали дорослими, а за парти сідали їхні діти. Та вона була незмінною. Навчала завжди, навіть коли вчити було невільно.

Колишні учні пригадують її вимогливість, суворість. А ще аристократизм. І всі, як один: «О, то була велика націоналістка!». Не дивним те виглядало «за Польщі», бо одна на всю школу не тільки навчала української, а й спілкувалася нею.

Четверта Річ Посполита зробила націоналістами майже всіх українців, а тоді стала їх перевиховувати у Березі Картузькій, де, між іншим, карався Богдан Гошовський, чоловік племінниці пані Анастасії Ірени (Лілі) Гошовської.

В літі 39-го року Арсенова «Адька» (Аріядна Шумовська, дружина відомого в еміграції письменника і публіциста Богдана Стебельського), відписувала «тітуні»: «Допіро тепер можу подякувати Вам за Вашого листа, котрий мене дуже втішив. Писали Ви мені про «Весілля квітів». Цікаво, що то було, хотіла б дуже побачити. Хотіла б також дуже колись дати виставу з дітьми» (Аріядна Арсенівна – вчителька). Розуміємо, що це видасться аж надто неправдоподібним, але збереглася фоторозповідь про театралізовану виставу шкільної дітвори під титулом «Весілля квітів», заряджену пані Настею та її колегою Шиюдлею Шиселювною (розстріляна гітлерівцями в Мізочі за окупації).

Саме вона завершує згадану «Хроніку школьну». Світлини промовляють і за те шкільне свято, що зроблене воно було з любові до дітей, зі знанням справи «научительської».

«За німців» «перевихованням» свідомих українців майже не займались. Їх просто розстрілювали. На початку зими 1941 року генеральний комісар у Бересті Шене видав розпорядження про закриття в Україні всіх шкіл. Впродовж 1942-1944 років на терені рейхскомісаріату їх практично не було.

Брати - Арсен, Павло, Петро Шумовські У Мізочі восени 1942 року школа свою роботу відновила. Навчання велося не напівлегально, по хатах, а офіційно, у шкільних приміщеннях. Дозвіл на школу отримала Анастасія Шумовська. Чого він їй вартував – знає один Бог.

«За совітів» пані Анастасія залишилася «націоналісткою». За інерцією один час ще була завучем і навіть заохочувалася керівництвом за сумлінну працю. У голодних 46-47-их роках просила учнів приносити до школи городину, потім продавали її, а гроші ділила серед бідніших дітей. Опікувалася молодими педагогами, що приїздили з Великої України.

Згодом в неї відібрали викладання української мови, залишивши вчителькою молодших класів. А в 1950 році відправили на пенсію: є травневий наказ про надання їй профспілкової відпустки, а вже з першого вересня у штатному розписі Анастасія Федорівна відсутня.

Вона своєрідно боронилась: продовжувала вести літературно-драматичний гурток. Потім поховала матір. І залишилася сама. Зрідка навідувалися учні, приятельки.

Брат - Юрій Шумовський В роки антирелігійного щонеділі приєднувалась до жменьки прихожан церкви Різдва Богородиці в Мізочі. Ходила не з протесту – була глибоко віруючою. Розраду душі шукала і знаходила у сім’ях священиків Рудікова, Шумського, Боняка, Литвинюка. Її непересічна інтелігентність, симпатична зовнішність, ерудиція імпонували їм.

Вроджена шляхетність Анастасії Шумовської відстрашувала лише «збільшовичену» інтелігенцію. Це правда – більшість сахалися від неї. Мали її за уламок минулого. А дехто глумився з її гіркого беззаміжжя.

Була гордою. Не нав’язувала дружби тим, хто цурався її походження, родичів у чужих «ворожих» країнах, її спогадів про лоскотливий вітер передвоєнних мандрівок у Закопане, Криницю… так і жила – самотня, забута новими поколіннями мізочан. Вона тут, на батьківщині, рідні (брати, сестра) – там – у майже нереальному для неї закордонні.

“Зруйноване гніздо” Шумовських у Мирогощі Однак саме дім «забутої» Анастасії, та батьківської оселі у Мирогощі, був тим родинним оберегом, що з’єднував воєдино розкиданих по світі Шумовських. А по смерті батька і переїздом до Мізоча матері це волинське містечко стало для Арсена, Павла, Петра, Юрія та Олександри, за Уласом Самчуком, «центром центрів на плянеті». Свідчення – родинні альбоми Анастасії Шумовської, де зустрілися десятки листів-поштівок від її рідних. Насті, Настуні, пані Анастасії, Анастасії Федорівні, сестричці, тітуні Настуні писали з Кракова і Варшави, Щеціна і Закопане, Лібави і Будапешта, Кіля і Відня, Тулона і Ніцци, Парижа і Люрда, Лондона і Вашингтона, Барселони і Бамако (це в Африці, в Малі), Торонто і Вінніпега… писали від 1921-го до 1984-го.

Свою золоту, дорогеньку, вельможну, любу, милу, патріархальну, кохану вітали з Великоднем і Різдвом, Днем Ангела і народженням небожа. У неї просили вибачення і грошей, до неї алярмували. Шурця повідомляла про вдалі гастролі Францією та Іспанією. Вітали «п’яні та веселі» з «Казиміра». Павло захоплено оповідав про подорож аеропляном…

На її мізоцькому обрії мерехтіли далекі моря і екзотичні пальми, старовинні замки і картинні галереї, африканські водограї і американські «фарми»…

А тут – мізерна пенсія, злиденне життя. Хто знав, бачив це? Із щемом читаєш її відчаєне: «Скорбота й туга…». Розпач і сум змушували віддавати вогню минуле: документи, листи. Серед них, згадують сусіди, безцінне листування батька, брата Юрія з відомими політичними і культурними діячами, Симоном Петлюрою, наприклад…

Безжальне фото фіксує: сидить на канапі під грубкою, зіщулена, змерзла. З розпуки писала родині в Канаду про вихололу хату, клопоталася про паливо, зіпсовану піч. За океаном співчували… і описували, які чудові опалювальні котли мають канадці. А щоб хоч чимось утішити, додавали, що й вони (котли) не бездоганні – вибухають іноді. Проте й допомагали, чим могли. У поштівках запитують, чи отримала посилки з продуктами, одягом, взуттям, навіть викройками.

Таку й запам’ятали її – невисоку, трохи повнувату, гладко зачесану, з правильними рисами обличчя, мудрим поглядом – і елегантну, вишукану.

Олександра Шумовська Любила кіно. Бачила майже все, що демонструвалося в Мізочі. Ходила в кінотеатр до глибокої старості. Тікала в світ ілюзій від моторошної буденності, невлаштованості. І сестру Олександру, яка по багатьох роках розлуки приїхала у 80-х з Парижа до Мізоча, повела на фільм – чи не єдину втіху і розвагу.

А ще - гра на фортепіано. Вчила сусідську дівчинку нотної грамоти. Ліля пригадує, як на її пальчики лягали м’які і теплі руки бабусі Анастасії. Вечорами грала до нестями. Часто жалілася: «Шурцю вивчили. А на мене в батьків чомусь грошей не вистачило»…

Такою була сільська вчителька Анастасія Федорівна із знатного роду Шумовських.

97 років прожила вона, з них близько 60 – в Мізочі.

Не була їй доля ласкавою. Не склалося особисте життя, не мала сім’ї, родини поруч. Війни, революційні перевороти, насильства, сваволю, приниження і знищення українців пережила вона.

І вийшла чистою з каламуті лихоліть.

Вісті Рівненщини. - 1998. - 18 листопада. - с. 3-4.

Ірина Колосова, Андрій Жив'юк

Джерело: ІСТОРИЧНА ВОЛИНЬ